Смута

Коментарів: 0
Смута

Принципи формування влади і державотворення завжди були складними і полемічними темами мусульманської інтелектуальної думки. Ісламська умма з перших днів мала пройти складний шлях розвитку та внутрішніх трансформацій основ державної політики. Один із найскладніших та найважливіших відрізків цього шляху — події першої фітни (смути, розколу) в мусульманській спільноті. Щоб осягнути цю історію, сповнену війн, зрад, політичних вбивств та дипломатії, треба розуміти політичний та соціокультурний контексти, і передумови їх виникнення. Втім, розберемося з усім по порядку.

Пророк Ісламу Мухаммад (мир йому) із самого початку вів общину вірних до успіху, перетворивши незначну купку мусульман на державу, що охоплювала більшу частину Аравійського півострова. Але він пішов із життя, залишивши останню мудрість при собі, та не назвав наступника.

Тоді основну масу послідовників за рішенням старійшин, прийнявши титул халіфа, очолює тесть і найближчий друг Пророка (мир йому) — Абу Бакр ас-Сиддик. Однак, прихильники двоюрідного брата і зятя Мухаммада (мир йому) Алі ібн Абу Таліба виступають категорично проти цього, знехтувавши стихійною непередбачуваністю «демократії», вони наголошують на тому, що керувати Уммою можуть лише члени сім’ї Пророка (мир йому) та їх прямі нащадки. Єдина умма одночасно і непоправно розпадається на «людей сунни й общини» (ахль ас-сунна валь-джамаа) і «прихильників Алі» (шиа Алі), які набагато пізніше назвуться шиїтами. Чисельна і силова перевага ідейного суперника змусила останніх стати більш розсудливими, освоїти скритність і скромність, а також створити вчення такія — майстерність духовного перевтілення. По суті, це методика лицедійства і маніпуляції, щоб заради благих цілей або самозахисту вводити в оману оточуючих із приводу своїх намірів і переконань. Так шиїти розчинилися в натовпі, щоб у міру своїх сил впливати на суспільство і сіяти там інакодумство.

Після смерті Абу Бакра в 634 році (13 році по Хіджрі), Праведний халіфат більшістю голосів очолює Умар ібн аль-Хаттаб. Він переймає від попередника скромність і мудрість, не прагне до розкоші та живе простецько, не маючи навіть охорони. На той час у результаті низки завоювань у руках мусульман опиняються величезна влада і колосальне багатство. Але згідно тогочасній військово-адміністративній системі халіф у далекій Медині має обмежені важелі впливу на провінційних намісників. Саме їм належить основна маса ресурсів та підпорядковуються армії утворені на постійній основі. Халіф Умар своєю ефективною політикою стримує периферію. В першу чергу, він не допускає розділу захоплених територій між провінційними лідерами, зберігаючи ці землі у суспільній власності. В той же час Умар проводить часткову конфіскацію величезних статків намісників, племінної знаті й воєначальників. Також величезну роль у підтримці стабільності в халіфаті забезпечує беззаперечний авторитет самого Умара.

Після вбивства халіфа колишнім рабом проблема престолонаслідування виникає знову. При смерті Умар називає шістьох особливо авторитетних мусульман. В лідерах опиняються Алі ібн Абу Таліб і Усман ібн Аффан. На зборах старійшин останнього обирають халіфом. Правління Усмана значно відрізняється від Умара. Починають формуватися принципи того, що можна назвати династією Омейядів. Саме представникам цього роду тепер належить пріоритет у зайнятті державних посад. Імовірно, на думку халіфа родоплемінні зв’язки Омейядів мають стримувати відцентрові сили в державі. Не всі райони халіфату в захваті від нової кадрової політики. Окрім того, дає тріщину фінансова система, заснована ще Умаром. Людей у провінціях не влаштовує контроль їх доходів із столиці, вони хочуть самі розпоряджатися своїми грошима, а захоплену землю, подібно до трофеїв, розподіляти безпосередньо між воїнами.

Невдоволення на периферії наростає, аж поки в 656 році (35 році по Хіджрі) місцеві жителі Куфи не об’єднуються з такими ж страждальцями з Єгипту і прибувають до Медини. Після тривалих переговорів за посередництва Алі ібн Абу Таліба, бунтівники і халіф досягають згоди. Але Марван ібн Хакам порушує попередні домовленості, й у таємниці від Усмана відправляє лист до єгипетського намісника з наказом покарати ватажків заколотників. Повстанці на шляху додому випадково перехоплюють гінця з посланням і повертаються в столицю. Бунтівники беруть в облогу будинок халіфа з вимогою його зречення. А коли ультиматум не дає результату, заколотники вбивають Усмана.

Зі смертю Усмана центр влади переміщається із абсолютно нейтральної Медіни в провінційні міста-гарнізони — зосередження ресурсів та військової міці. Мусульман вже неможливо об’єднати, не звертаючись до військової сили тої чи іншої фракції. В умовах фактичного вакууму центральної влади Алі ібн Абу Талібу пропонують очолити Халіфат. Він спочатку відмовляється, але розуміючи критичність ситуації в державі, погоджується стати халіфом.

Так двома днями по смерті Усмана, четвертим канонічним главою халіфату нарешті стає Алі. Новий халіф виголошує промову, про те що колись єдиний народ мусульман розколотий міжусобицями. «Аллаг відкрив браму між вами і вбивством, і настала смута, як настає нічна тьма.» — наголошує Алі ібн Абу Таліб.

Протестуюча периферія бачить у новому халіфі, лідера який зможе захистити їх інтереси, а «протошиїти» вважають його єдиним по-справжньому легітимним володарем із часів смерті Пророка (мир йому). Тому Алі, який і так користується великим авторитетом серед мусульман, досить швидко стає визнаним у всьому халіфаті, за винятком Леванту. Герой завоювання Сирії й намісник цих провінцій Муавія ібн Абу Суфьян (прихильник і родич покійного Усмана) відкидає Алі в якості свого правителя, вимагає помсти і звинувачує халіфа в тому, що той досі не покарав бунтівників за вбивство попередника. Позицію сирійського намісника підтримують дружина Пророка (мир йому) Айша і два найвідоміших сподвижника серед мекканських мухаджирун Тальха та аз-Зубайр. Муавія піднімає в атаку війська і праведний халіфат на кілька років поринає у громадянську війну.

Сирійський демарш, не впливає на рішення Алі, який вважає що гарячкування щодо розслідування смерті Усмана призведе до затяжної й кривавої різанини. Халіф переїздить до Куфи і починає збирати армію для походу на Сирію. Але військо формується мляво. Велике число провідних сподвижників зберігає нейтралітет, відмовляючись ставати на ту чи іншу сторону конфлікту. Загальний настрій висловлює Саад ібн Абу Ваккас, який заявив, що приєднається до Алі лише за умови, якщо той дасть йому меч, що розрізняє істинно віруючих від невіруючих. Тим часом добре організовані повстанці Муавії нищівними темпами перепідпорядкувують ісламські землі, поповнюючи свої ряди перебіжчиками.

Легітимному халіфу все ж вдається зібрати не менш сильне і мотивоване військо. На початку грудня 656 року (36 рік по Хіджрі) армія халіфа Алі сходиться в битві із загонами, очолюваними Тальхою й аз-Зубайром. Так як вирішальна сутичка розгорається навколо верблюда, на якому сидить Айша, бій отримує назву «Битва верблюда». Армія Алі вщент розбиває противника. Тальха та аз-Зубайр — вбиті, Айша потрапляє в полон (хоча згодом її буде відпущено).

В цей час сирійський намісник Муавія, розуміючи недостатність свого авторитету для протистояння Алі, шукає підтримки старійшин мусульманської спільноти. Більшість вождів Омейядів приєднуються до нього, але це суттєво не змінює співвідношення сил. Тоді й з’являється ідея залучити в союзники Амра ібн аль-Аса, який покинув Медину ще на початку смути. Отримавши обіцянку від Муавії, що у разі перемоги Амр стане його намісником у Єгипті, він прибуває у Дамаск.

Після низки незначних сутичок у 657 році (36 рік по Хіджрі) Алі й Муавія сходяться у вирішальній битві при Сиффіні. Поки армія халіфа переправляється через Євфрат, Муавія встигає зайняти зручну позицію і встати табором на південному березі річки у зруйнованому візантійському селищі Сиффін на 40 км західніше від Ракки. Почавши розбивати табір, прихильники Алі виявляють, що єдина у цьому районі дорога до води, захоплена Муавією. Аль-Аштар зголошується розчистити шлях до води, з тисячею воїнів відкидає ворожий загін і займає стратегічні позиції. Однак, халіф шляхетно дозволяє водовозам Муавії користуватися дорогою.

Сутичка за доступ до Євфрату розпочинає битву тривалістю 9 днів. Обидві сторони настільки переконані в своїй правоті, що один проти одного б’ються одні й ті ж племена. Нерідко в поєдинках зустрічаються близькі родичі, але випадки переходу на сторону противника при цьому відсутні. В один з останніх днів битви очільник сирійських хасамітів запропонує своєму іракському побратиму вийти з бою, дочекатися результату, а потім приєднатися до переможця. Але той відмовляється від цієї пропозиції та гинє в бою разом із сином і багатьма своїми одноплемінниками.

Напруження битви наростає з кожним днем. Увечері під час затишшя воїни виходять на поле бою, щоб забрати важкопоранених і вбитих. Кожен день гинуть знатні люди. На четвертий день аль-Аштар вбиває у двобої сина халіфа Умара. Гине глава сирійської йеменітів Зуль-Кала, Аммар ібн Ясир, а в один із останніх днів у спробі прорватися до намету Муавії загинув Абдуллах ібн Будайл.

Побачивши безрезультатність боїв, Муавія пропонує Алі припинити війну за умов збереження за кожним його володінь, але Алі відмовляється. На дев’ятий день бою обидві сторони по 70-80 тисяч воїнів кожна готуються до останньої сутички, яка має виявити переможців.

У першій половині дня армія халіфа просувається у центрі й наближається до ставки Муавії. Проте, згодом повстанці атакують із лівого флангу, де знаходився Алі з синами. Халіф відходить до центру, і в сум’ятті бою воїни на якийсь момент втрачають його з поля зору Це викликає паніку серед бійців. Алі доручає аль-Аштару виправити становище, який ціною загибелі 180 воїнів відновлює порядок. Коли ж настає ніч, із темряви чується лише шум бою і голосіння поранених, через що ця ніч залишиться в пам’яті учасників битви як «ніч криків». На світанку аль-Аштар, який опинився на правому фланзі, відтісняє воїнів Муавії до їхнього табору. Для розвитку успіху халіф посилає йому підкріплення. Хоча хід бію явно наближається до перемоги Алі, обидва війська максимально виснажені. Муавія востаннє пропонує перемир’я.

Алі звертається за порадою до ватажків війська, думки яких розходяться. Більшість із воєначальників занадто втомлені й дезорієнтовані, а тому займають нейтральну позицію. Значна частина ватажків виступає за припинення забійного самознищення. І лише одиниці наполягають на продовженні битви. Алі оголошує перемир’я та початок переговорів із Муавією.

Після відкритої ворожнечі Алі важко перейти до дипломатії. Аль-Ашас пропонує поїхати до Муавії та дізнатися, що він конкретно пропонує, але халіф байдуже відповідає: «Їдь, якщо хочеш». Врешті, сторони домовляються про призначення третейського суду. Мирний договір завіряється 30 свідками з кожного боку і датується липнем 657 року (37 рік по Хіджрі). Крім головного зобов’язання сторін прийняти рішення арбітрів, яким би воно не було, в договорі передбачається гарантія недоторканності самих суддів та заміна арбітра в разі смерті. Встановлюється і крайній термін винесення рішення — кінець Рамадану поточного року (за іншою версією — кінець сезону паломництва). Договір зачитується перед військами кожної зі сторін, а в якості третейських суддів обираються Аль-Ашарі зі сторони Алі й Амр ібн аль-Ас зі сторони Муавії.

Вибір шляху найменшого кровопролиття, коли кількість загиблих по обидва боки барикад колосальна — хороший хід для історичної драми, але в справжній грі престолів переможених не буває. Ти або перемагаєш, або гинеш. В очах радикалів і тих, хто вже втратив на цій війні більше ніж можна собі дозволити, Алі стає зрадником.

Новий трагічний розкол породжує третю сторону конфлікту, коли 12 тисяч людей, обурених переговорами з Муавією, залишають військо халіфа і відокремлюються як окрема група хариджитів. Так виникає багатотисячне угруповання озброєних екстремістів, що прагне продовжити війну не дивлячись на жести примирення. Хариджити просто беруть і приходять до висновку, що клинок відплати потрібно направити проти всіх хто прямо або побічно причетний до роздроблення мусульманської громади. З їх точки зору, сам факт згоди Алі на третейський суд позбавляє його легітимності, тому що це — передача людській думці сакрального права на владу. Такий світогляд миттю знаходить своє місце в Історії.

Змучений війною і міжусобними страстями халіф збирає залишки війська і приймає бій при Нахравані, в результаті якого знищує військо хариджитів майже в повному складі. Однак сам рух виживає і стає ще більш непримиренними до Алі.

Тим часом Амр ібн аль-Ас користується військовою паузою з розумом, прицілюється в Єгипет і досягає успіху з його окупацією. Це остаточно переконує регіональних правителів у тому, що оборонний потенціал халіфату втрачено і можна бунтувати та грабувати досхочу. Алі поступово втрачає контроль над халіфатом, йому все важче набирати війська, а ворожі рейди доходять майже до столиці. На третій рік війни в антуражі смути і беззаконня Муавія проголошує себе халіфом в Єрусалимі, після чого захоплює Ірак, Мекку, Медину і Лівію.

Хариджити планують помсту за Нахраван і вирішують одночасно знищити всіх трьох винуватців розколу мусульман: Алі, Муавію та Амра. На світанку 22 січня 661 року (40 рік по Хіджрі) останнього праведного халіфа вбивають отруєним лезом. Однак, від рук хариджитів гине лише Алі, Муавія відбувається легким пораненням, а замість Амра вбивають іншу людину.

Новим халіфом стає Хасан — син Алі. На короткий час йому вдається консолідувати значні сили мусульман. Його не можна звинуватити в убивстві Усмана, він не давав згоди на третейський суд і не влаштовував розправу над хариджитами. Однак, за незрозумілих обставин, військо халіфа піднімає бунт, самого Хасана ранять. Не бажаючи продовжувати кровопролиття, халіф дає згоду на передачу влади Муавії. В обмін Хасан отримує недоторканність для себе і прихильників, також на його користь передаються податкові надходження з одного із округів Фарсу.

Так і завершується тривала громадянська війна — перемогою прихильників Муавії та роду Омейядів. У халіфаті замість громади віруючих, очолюваної релігійним лідером, встановлюється спадково-монархічна система правління. По завершенню смути, мусульмани більш ніколи не будуть єдиною громадою.

Для майбутніх шиїтів Куфи Алі та його сім’я стають чимось більшим за символи місцевої влади. Їх доля набуває глибокого символічного змісту, а образ особистості Алі надихає на постійні бунти проти центрального уряду. А в цей час недобитки хариджитів своїми рейдами продовжують наводити жах на населення периферії.

Втім, ці негативні явища — дрібниці порівняно з проблемами часів фітни. Омейядський халіфат надовго припиняє тривалу війну фракцій. Держава мусульман, зазнавши значних політичних і культурних мутацій, перетворюється на централізовану імперію. Але основний здобуток — у тому, що смута не збила общину мусульман із прямого шляху на манівці Історії. Попереду буде ще багато перемог, а сонце Золотого віку ісламської цивілізації вже сходить з-за обрію.