Фрідріх Ніцше

Коментарів: 0
Фрідріх Ніцше

Фрідріх Ніцше відомий широкому загалу як напівбожевільний філософ, що носив не симпатичні вуса і недолюблював жінок. Афористичний стиль та синкретизм його творів викликали неоднозначну реакцію сучасників. У якості філософа, Ніцше був досить непослідовним, за що колегами-академістами звинувачувався в ірраціоналізмі. З іншого боку, він дав суспільству настільки революційні ідеї, що його вплив відчутний протягом всього XX століття.

На початку своєї кар’єри Ніцше цікавився виключно філологією. Однак, він досить швидко розчарувався в лінгвістиці з її «байдужістю до істини та актуальних життєвих проблем».

Інтерес юного Фрідріха надовго захоплюють роботи Шопенгауера (вплив якого вирішальний у багатьох роботах). Але більш доленосною стала зустріч із Ріхардом Вагнером, учнем якого він стає і під чиїм впливом пише свою першу книгу «Народження трагедії, або Еллінство і песимізм».

У XIX столітті античний період ще був священним, а його ідеали честі, культури та демократії були основою самоствердження середнього класу. Натомість, Ніцше вперше зосереджується на темній стороні грецької культури.

Він висловив досить різку критику аналітичного методу Сократа і Платона, протиставляючи йому міфологічну думку досократиків Геракліта й Емпедокла та особливо трагічний світогляд Есхіла. Зокрема, мистецтво уявлялося Ніцше самостійною філософією, яка виражає найтонші й найглибші аспекти істини.

В оригінальному трактуванні грецької культури Аполон (образ античного порядку і суворості) стикається із Діонісом (духом безпосередності та хаосу). Якщо перший виступає в якості області контролю за вчинками та думками, то другий цей контроль попросту не помічає. Ніцше розумів, що більшість наших бажань є неоднозначними. Навіть наші найкращі пориви мають свої найгірші сторони. А значить — контролюючі властивості не можуть знайти себе в амбівалентному хаосі буття, і панування безпосереднього святкує свою перемогу. Із синтезу цих двох протилежностей і виник феномен грецької трагедії, що був зруйнований поверхневим раціоналізмом Сократа.

Згодом філософ пише ряд своїх основних творів, а саме: «Так казав Заратустра», «Людське, занадто людське», «По той бік добра і зла», «До генеалогії моралі», «Весела наука», тощо. Філософія Ніцше — це онтологічна плутанина, набір афоризмів та інтелектуальних осяянь, а не чітка методологічна система. Питання онтології та гносеології в нього не вирішуються напряму. В світі Фрідріха Ніцше розвиток відсутній в принципі, а сам цей світ керується деякою волею, яка не піддається пізнанню. В результаті, немає сенсу розглядати «ніцшеанство», як вчення чи систему поглядів, а об’єктивний аналіз може зводитися або до хронологічного переказу робіт автора, або до розгляду окремо взятих концептів його філософії та зв’язків між ними. Окрім того, не варто зосереджуватися на синкретичному характері більшості визначень, оскільки в філософії Ніцше не існує трьох критик Канта. Навпаки, ми можемо знайти досить не звичне переплетіння різних перспектив у рамках одного твердження, де співіснують у якості суб’єкта і предиката області метафізичного й естетичного, естетичного й етичного, етичного й метафізичного. Такі судження, як «Життя є воля до влади», «Оскільки ми віримо в мораль, ми засуджуємо буття», «Мистецтво в нас, — щоб ми не загинули від істини» і подібні їм втрачають сенс, якщо аналізувати їх через призму фундаментальної кантівської триєдності. Проте, деякі поняття знову і знову зустрічаються в його роботах, і в цьому можна виявити елемент системності. Розглянемо основні з них.

Воля до влади («прагнення до могутності») — це основна характеристика життя, кожна частинка якого прагне до ускладнення, розширення і подолання самої себе у просторі та часі. Це в першу чергу біологічна властивість, яку Ніцше свідомо переносить в етичну площину. Космологічний образ вибудовується як напруга взаємоспрямованих вольових інтенцій поля буття. Де людина не цар, який пізнає сутність світу (тим самим пануючи над ним), а пересічний елемент, до того ж один із найслабших.

Найважливішими факторами реалізації волі до влади є збереження і зростання. Тобто первинним предикатом, а також основною його характеристикою є потяг до збереження свого статусу, що досягається через забезпечення актуальності меж, які визначені тим чим воно не є.

Проте, якщо допустити наявність такої конструкції у кожного елементу Всесвіту, то останній був би аналогічним буттю Парменіда, де все врівноважено і нерухомо. Ніцше ж навпаки описує гераклітівський світ, буття якого знаходиться в постійному русі та змінах. Рух же можливий лише завдяки постійним змінам меж, які розділяють елементи космосу. Звідси другий більш фундаментальний намір розширювати свої межі, бо тільки так можливе збереження власного статусу в умовах вічного становлення буття.

Розширення своїх меж, збільшення простору свого існування можливі лише шляхом «поневолення», «присвоєння» простору буття іншого. За Ніцше, — це онтологічний фактор життя, де кожен для іншого не значить нічого, окрім волі до влади. В даному випадку не має значення йде мова про людей, тварин чи неживу природу — все і вся діють згідно принципу волі до влади.

Із концепції волі до влади очевидно випливає той факт, що людство без варіантів ділиться на тих хто прийшов (або йде) до успіху, та тих за рахунок кого цей успіх стає можливим. Якщо перші хочуть самореалізації, то чого прагнуть другі? Саме відповідаючи на це питання, німецький філософ вводить поняття ресентименту.

Ресентимент — одна з форм образи або ворожості до того, кого суб’єкт вважає причиною своїх невдач («ворога»), безсильна заздрість, тяжке усвідомлення марності спроб підвищити свій статус у суспільстві. Для невдах відчуття власної ущербності нестерпне, тому вони сублімують його в образі ворога, щоб позбутися відчуття провини за власні невдачі.

За Ніцше, єдиного людства не існує в принципі, а є лише два типи людей: раса панів (які керуються волею до влади) і раса рабів (мотивовані ресентиментом). Між ними — нездоланна прірва.

Пани, маючи джерело буття в самих собі, сильні і правлять тому, що вони можуть і хочуть правити. Мало того, вони не можуть не правити і не здатні прикидатися слабкими. Раса панів не шукає заспокоєння та ілюзій, вона прагне істини і влади.

Раса рабів, навпаки, запозичує життя ззовні, відгороджується моральними приписами (які, власне, виконувати не спішить) та обставинами. Раса рабів обирає доброту, м’якість, поблажливість, комфорт, безпеку, ситість, культуру — коротше, все те, що робить їх існування закритим від злих і бурхливих енергій нерозумної, дикої та страшної реальності. Це невдахи, що пригнічують власне відчуття слабкості, неповноцінності та заздрості по відношенню до панів, керуючись не волею до влади, а ресентиментом.

Звідси беруть свій початок дві системи цінностей: мораль панів та мораль рабів.

Мораль пана обумовлена тим, що її носій — сильна, глибока, а головне — самодостатня особистість благородного типу, яка відчуває себе творцем. Така мораль є вираженням природної волі до влади, вона мотивує створювати цінності та любити життя у всіх його проявах.

Мораль раба — це, навпаки, мораль невдахи, в основі якої лежить ресентимент та заперечення системи цінностей «ворога». Така мораль несе в собі руйнування, розпад та втечу від реальності.

Ніцше вважав, найгірша катастрофа яка може настати в суспільстві — це бунт рабів. Суть його в тому, що ресентимент набуває не властивого йому творчого початку і створює свої химерні цінності. Звісно, такі цінності рабської моралі несуть в собі порожнечу і руйнацію. Суспільство, у якому починають домінувати такі цінності, згодом терпить крах під натиском невблаганної реальності.

На думку філософа, бунтом рабів є християнство, воно виникло в Римській імперії як релігія знедолених та невдах, що очевидно вже з одного його відношення до навколишнього світу. Християнський початок, за Ніцше, призвів цивілізацію в стан занепаду. Наприкінці XIX ст. християнська ера закінчена. Більш того, найгірше, якщо XX ст дасть йому право на існування. Християнська система цінностей стала недієздатною, а так, як вона була ледь не основою європейської цивілізації, то у багатьох це підірвало віру в будь-які моральні принципи, що призвело до кризи європейської культури.

Ніцше свідчить на користь того, що дійсні, істинні властивості світу як би приховані за культурою та метафізикою. «Культура — це лише тоненька яблучна шкірка над розпеченим хаосом» — каже він і пропонує зірвати зі світу це покривало, яке видає себе за дійсний образ.

Стара рабська мораль маскувала свою внутрішню порожнечу за культурою та метафізикою. Коли останні терплять крах, то стає очевидним, що в їх основі лежить лише потяг до руйнування (в тому числі саморуйнування), тобто нігілізм.

Європейський нігілізм ще прикритий етикою, гуманістичною теологією і фальшивим псевдо-християнством проявляє свою справжню натуру. Ніцше в своїх прогнозах передбачив два століття нігілізму. Тим самим передбачив постмодерн, епоху морального релятивізму («у кожного своя правда»), де латентний європейський нігілізм переростає в нігілізм відкритий і не менш популярний.

Звісно, щоб збудувати будівлю нової моралі, треба розчистити для неї місце та демонтувати стару мораль. Таким чином, філософія, яка орієнтована на деконструкцію ущербної моралі та переоцінку всіх цінностей є нігілізмом активним на противагу пасивному. А оскільки межа між ними досить тонка, для більшості постмодерністів деконструкція практично одразу перетворилась на сенс життя.

Сам же Ніцше вірив, що людину можна змінити на краще, що прийде надлюдина і спокійно виправить все. Власне, Надлюдина — основна цінність у ніцшеанської філософії. Проте автор не потурбувався чітко пояснити суть цієї ідеї. Це піднесений образ величного і жахливого діонісійського Духу, вищої істоти, яка стоїть по ту сторону всіх протилежностей. Надлюдина — в першу чергу, благородна особистість, яка поборола в собі ресентимент і всяку нігілістичну мораль. Саме відміна морального ідолу пізніх європейців, цієї сумнівної фігури, створеної мораллю слабких — це перша перемога Надлюдини, яка має встановити нові цінності і нові закони.

Хоч і не прагнув Ніцше створювати метафізичну систему, в силу зневіри в непогрішність будь-якої систематизованої метафізики, проте вона все одно виникає у вигляді ідеї про вічне повернення. Її суть полягає в тому, що якщо всесвіт існує нескінченно довго, то всі його елементи в нескінченності складаються в один і той же всесвіт нескінченне число раз, а значить, світ нескінченно повертається і стає таким, яким ми його знаємо. Всі наші вчинки нібито відправляються у вічність і незліченну кількість раз повертаються знову.

Звідси — два висновки. По-перше, якщо ти ведеш себе як слабак, то ти вічний слабак, якщо навпаки — то вічно сильна особистість. По-друге, варто любити свою долю, бо вона — одна і вічна, як би.

По суті — це моральний міф, який, окрім того, що суперечить всьому антиметафізичному курсу філософії Ніцше, просто занадто неясний і неглибокий щоб стати життєвим принципом, або спонукати до подальших роздумів.

Такі основні моменти філософії Фрідріха Ніцше, проте зупинимося на ще двох аспектах світогляду філософа.

Ніцше та націонал-соціалізм. Поетичний блиск більшості робіт філософа зробив їх вразливими до відвертих пародій. Ще в першій половині XX ст філософія Ніцше була дискредитована буквальним прочитанням та цитуванням поза контекстом. Наразі ж більшість людей читають лише уривки із творчості філософа. Такі ідеї, як воля до влади або надлюдина втратили свій початковий зміст, ставши просто банальними.

Плутанина з «ніцшеанським фашизмом» почалась, коли під керівництвом поїхавшої на антисемітизмі сестри філософа була сфабрикована компіляція відвертих вигадок і цитат Фрідріха (який на той час вже помер). Ця робота, названа як «Воля до влади» настільки сподобалася функціонерам із НСДАП, що в результаті Ніцше було включено до «культурного пантеону» нацизму, а його робота «Так казав Заратустра» стала найпопулярнішою книгою після Біблії та «Майн кампф» у солдат Третього Райху.

Хоча, за великим рахунком, світогляд Ніцше не підпадає ні під одну політичну ідеологію. Сучасники-протофашисти та антисеміти викликали в нього лише насмішки та почуття зневаги. Не варто також думати, що Ніцше був соціалістом, він був скоріше прихильником радикальної аристократії.

Ніцше та Іслам. Цікаво, що, критикуючи Захід з його нігілістичними цінностями, Ніцше досить тепло ставився до Сходу. Це і захоплення «дикістю» східно-європейських народів, і повага до кастової системи Індії, і окремий захват від ісламської цивілізації. Тобто ми можемо назвати Фрідріха Ніцше в певному сенсі ісламофілом. Для підтвердження просто наведемо кілька цитат.

Християнство вигубило ужинок античної культури, пізніше воно вигубило ужинок культури ісламу. Дивний мавританський культурний світ Іспанії, по суті більш нам родинний, який більше вражає наші почуття і смак, ніж Рим і Греція, був розтоптаний (я не кажу, якими ногами). Чому? Тому що він зобов’язаний своїм походженням шляхетним мужнім інстинктам, тому що він утверджував життя також і в його рідкісних мавританських витонченостях… Хрестоносці пізніше знищували те, перед чим їм пристойніше було б лежати в поросі, — культуру, порівняно з якою навіть наше дев’ятнадцяте століття є дуже бідним, дуже «запізнілим».

«Війна з Римом на ножах! Мир, дружба з ісламом»: так відчував, так чинив той великий вільний дух, геній серед німецьких імператорів, Фрідріх Другий. Як? Невже, щоб пристойно відчувати, німцю треба бути генієм, вільним духом? Я не розумію, як німець міг коли-небудь відчувати по-християнськи…

На цьому все. Як резюме, можна додати, що тінь ніцшеанського світогляду лягла на все XX ст. Наступниками пана професора вважали себе і теоретики консервативної революції, і багато знакових постмодерністів типу Фуко чи Дельоза. Власне, в плані конструювання тексту Ніцше впритул підійшов до різоми, яка властива постмодерністським романам. Але це вже окрема історія.